Любко Дереш (повне ім’я Любомир) набув слави ще не досягши повноліття. Контракт з видавництвом про видання його першої книги «Культ» підписували батьки, які на той момент, втім як і сам автор роману, не могли завбачити такої популярності ще шкільним заміткам. Саме «Культ» відразу ж викликав неабияку хвилю пристрасних дебатів у молодіжних тусовках і сучасних редакціях, потім був перекладений на кілька європейських мов, а сам автор став зіркою міжнародних книжкових ярмарок.
На сьогодні Любко не тільки закінчив факультет економіки Львівського університету, але й став автором кількох національних бестселерів, лідером нового літературного покоління і молодіжним кумиром. Права на видання його книг придбали провідні видавництва Європи. Всього за шість років він видав чотири романи «Поклоніння ящірці» (написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе», «Намір!», «Трохи пітьми». Наразі готується до друку нова книга «Як стати Богом і не заплакати», яку світ побачить вже цього року. «Книга уже завершена, вона вийде під назвою «Голова Якова», – розповідає Любко Дереш в інтерв’ю для «Главной газеты». – З приводу дати виходу – повна невідомість, тепер все залежить від видавця. Це книга про шлях і благодать, для тих, хто йде і розрізняє».
– Любко, вашу першу книгу «Культ» називають культовою, своєрідним підсумком більшості літературних пошуків 90-х років минулого століття. А як би сам автор оцінив зараз свою першу книгу, яка зробила його відомим на весь світ?
– Навряд чи моя книга зробила мене відомим на весь світ. У Росії, наприклад, і знати не знають, хто такий Дереш. Я думаю, у наш час конспірологічної катастрофи роман «Культ» – це тиха гавань для любителів героїчної олд-скульної ентео-езотерики у візантійському стилі.
– Що ж надихнуло чи стало причиною народження «Культа»?
– Причина всіх речей одна, і вона поза словами. До появи своїх книг на світ я маю таке ж відношення, як акушер до народження нової дитини, чи садівник до вирощування дерева. Це ж не садівник виростив дерево, воно само виросло з насінини, а садівник тільки сприяв. Навряд чи садівники бувають «культовими», «українськими», але вже як є.
– Раніше щороку з друку виходила нова книга Любка Дереша. Але починаючи з 2007 року і до цього часу жодної. Чому так: криза жанру, чи нова книга потребує більше часу для написання?
– Гадаю, це була саме вона – криза жанру. Але й вона теж не буває без причини, як і все інше. Криза жанру – це велике щастя і ласка. Чим більше криз і злетів, тим швидше вчишся, тим чистішим стає те, що ти робиш. Слава і хвала кризам, вони вчать любити.
– Збірка творів «Трициліндровий двигун любові» писалася разом з відомими письменниками Андруховичем і Жаданом? Чи легко порозумілися автори щодо сюжету, стилю написання?
– О так, все йшло, як по маслу. Наприкінці 80-х Юрко написав свої армійські оповідання, десь на початку двохтисячного Сергій сформував власний неповторний стиль нарації, ну і я вже, ближче до 2007-го, зібрався і нашкрябав власних пару есеїв про музику і про подорожі. Гадаю, це називається – порозумілися з півслова. Ми – зіграна команда, безумовно.
– Що головне для молодого постмодерніста в літературі: проявити себе, показати і здійснити щось нове? Вам не лестить, що вас називають наймолодшим постмодерністом?
– Мене справді так називають? І як довго? Ні, мені це не лестить. Мене це, наскільки я розумію постмодернізм, взагалі не стосується – я не вірю ані у смерть Бога, ані у смерть автора, ні у смерть людини, і всіма своїми книгами намагаюся до читача це донести.
Крім того, я вже років п’ять не є наймолодшим в українській літературі. Є Антон Чех, наприклад, Ярослава Литвин, Гапа Карпа – ім’я їм легіон.
Гадаю, молодому постмодерністові важливі дві речі – не зістаритись і не вийти за рамки штилю. Інакше – банкрутство: не молодий і не пост-
модерніст.
– Ваші твори перекладені кількома європейськими мовами: німецькою, польською, італійською, сербською. Як сприймають українського письменника за кордоном?
– За кордоном з’ясувалося, що письменника там приймають скоріше за людськими та професійними якостями, ніж за національністю. Не думаю, що потрібно робити переноси між цими сферами і їх якось пов’язувати.
Я думаю, мої книги здебільшого були прочитані в рамках особливого тренду – літератури, написаної підлітками-двохтисячниками, такими як Мелісса Паранелло в Італії, Крістофер Паоліні в США, Ксенія Букша з Росії. Я думаю, ми ті, кого покликали відкрити новий бравий світ старому.
Це світ рейтингів, статусів і кнопок «Like!» і «Dislike!». У ньому немає ні країн, ні рубежів, є тільки стимул і реакція. Він уже наступив, просто нам ще не сказали про це з ТБ.  
– Без критики, напевно, не буває. Як ставитесь до цього?
– Критика – найсолодше, що є в житті літератора, нектар відданості власному ремеслу і найкращий друг на шляху безкорисного служіння, до якого повинен прагнути кожен, хто береться до Слова. Завдання літератора не в тому, аби писати те, що подобається людям, а писати так, щоб це хотілося читати ще і ще, без огляду на тему, сюжет і героїв.
– Чим цікавитесь окрім літератури? Знаю, що за фахом ви економіст, можливо, працюєте за спеціальністю?
– Окрім літератури мене дуже цікавить істинний стан речей. Чому ми такі безграмотні, такі хворі, нещасні, обмежені, заздрісні, жадібні, чому в нас стільки ілюзій, чому ми безумні. Цим, власне, і займаюсь. Вільний час проводжу у вивченні цих насущних і, без перебільшення, гострих питань сьогодення, актуальних, в першу чергу, для мене самого. За фахом, по милості Всевишнього, не працюю.
– Охарактеризуйте сучасну українську літературу. Чи є вона сьогодні в Україні?
– Допоки жива Оксана Забужко (хай будуть довгими її літа) література в Україні є.
– Що для вас означає родина і як вона сприймає вашу творчість? Як складається особисте життя, не заважає кохання писати, чи навпаки так краще народжуються шедеври?
– Родина – це ті, за кого я несу відповідальність. Родина радіє, і в радощах полишає свій сум і тривоги, відтак, моя література для родини – благо. Кохання не може заважати, кохання – це і є творчість, адже від кохання з’являються діти, шедеври, воно плодоносить.
– Які плани на творче майбутнє?
– Хотілося б достукатися до сердець максимально можливої кількості людей. Своєю творчістю я хочу підірвати всі наші ілюзії, показати все наше безумство, достукатися до кожного серця, кликати з кожної сторінки до розуму, хочу освітити благим світлом найтемніші душі.
– Чи є життєва історія, яка пов’язана з творчістю, що найбільше вразила, запам’яталась?
– То була історія на кордоні між Німеччиною і Швейцарією. У вагоні – троє. Я, негр, білява тінка-швейцарка. Входять двоє у формі. Аусвайс контроль. А у мене – тільки шенген, «швейцарки» катма. Капут. Накриваюсь з головою курткою, купленою у військовому магазині. Курткою з німецьким прапором на плечі. Прикордонники перевіряють аусвайс негра в армані. Перевіряють аусвайс у брунгільди. Підходять до мене. Бачать прапор. Бачать, що я не ворушусь. Визираю з-під куртки. Мені кажуть, щоб я спав спокійно далі. Поїзд в’їжджає на територію Швейцарії. Альпи. Тумани. Завіса.

Уривок з нової книги Любка Дереша «Як стати богом і не заплакати»:
«Чудо буває двох видів. Перше чудо – це коли вдається звергнути лаштунки світу і за ними побачити Господа. Це чудо називають мокша – свобода, або ж звільнення. Друге чудо – це коли наступна секунда більше не наступає. Це друге чудо називають смертю. Обидва чуда можуть трапитися будь-якої секунди – бо немає закону понад милістю, а чудо стається по милості. Свідки першого чуда виходять через парадну. Свідків другого чуда виносять через чорний вихід, ногами вперед».